...Я стояла на дорозі у хмарі диму і пилюки.Водій автобусу ввічливо посміхнувся,сказав "Я туди і носа свого не суну." і круто розвернувшись,надавив на педаль газу,піднявши стовп сухого бруду.
"І на цьому дякую." - подумала я,так і залишившись стояти на дорозі з вибоїнами ще хвилин з п'ять.
Пряма асфальтована дорога,автобус,повільно зникаючий,з обох боків поле,таємниче місто за спиною.Повертаюсь до нього лицем - мене зустрічає сумна напівроздовбана арка.Трохи далі - залишки паркану з колючого дроту.Гарно....
[шо ти мелеш?] - слова внутрішнього голосу.
Дивно,людей зовсім не видно...Не поспішаючи проходжу під аркою,і йду по дорозі.По небу пробігли невеличкі хмарки.Стало трохи темніше.Ось на горизонті з'явився перший будинок - п'ятиповерхова будівля,яка погрожувала ось-ось розвалитися.Шибки де-не-де вибиті,на бічній стіні майже стертий якийсь малюнок якогось невідомого автора.
Я,закинувши рюкзака на плечі (все що було при мені,та що мені потрібно?якась нижня білизна,прокладки,дезодорант,гребінець,мінімум косметики і лаве.Все.),послухалася свого дурного інтересу і вирішила пробити обстановку - пішла оглядати цю споруду і все,що було навколо неї.У невеличкому дворі стояли заржавілі,місцями зламані,дитячі гойдалки,гірки,драбинки і тому подібні предмети розваг,що колись доставляли радість маленьким.Уся земля застелена брудно-жовтим листям,скрізь болото,грязюка,калюжі.Мені аж дивно стало,на в'їзді у місто світило сонечко,пташечки співали
[які пташечки?поле скрізь і тиша!]
та всеодно погода була дуже гарна,а тут складається таке враження,що п'ятнадцять хвилин тому пройшов дощ.
[Ну прямо таки фільм жахів....Ги....]
"Господи,навіщо ти подарував мені такий прибацаний внутрішній голос?!" - хитаю головою і підводжу погляд на будинок.Так як дивлюся знизу вверх,то він здається ще моторошнішим,ніж здалеку.У деяких під'їздах відсутні двері,цегла,з якої збудовано цю споруду,потріскана,потемніла (скільки ж років цьому будинку?),віконні рами облуплені,проглядаються залишки колись білої,блакитної фарб.Покрутила ще головою на всі боки:там дерева на півметра у воді,там низенький парканчик,обплетений сухим чи то виноградом,чи то плющем,я не знаю,я у цьому не розбираюся,асфальтована дорога,яка веде у глиб міста...
[Таааак.....вельми приваблива картина...]
"Невже тут ніхто не мешкає?Так тихо...безлюдно..." - стою,тупо дивлюся на своє відображення у калюжі,і тут,як для мене,загорілося світло у вікні на другому поверсі: "Все ж таки хтось живе.А я думала всі повимирали."
[Хто ще з нас прибацаний...]
"Та закрийся!"
На дворі стає ще темніше.Хмари почали насуватися.Покоряючись цьому самому інтересові,йду до найближчого під'їзду.Старі об'яви,обшарпані стіни.Освітлення,здається,там не було вже досить довгий час.Прохід,без дверей,дивився на мене своєю чорнотою.
Заходжу всередину,і перша думка,яка майнула у голові - я потрапила у якесь напівпідвальне приміщення.Як доказ тому - в глибині під'їзду пробігла величезна криса,грізно зиркнувши на мене своїми червоними очима.Я вже хотіла зупинитись,але вона проскочила у дірку в стіні."Навіщо я сюди йду?Тут нема нічого цікавого.Краще піти вже у центр міста і зняти затишний номер у маленькому готелі;впасти на ліжко і валятися до вечора.А ввечері вирушити на розвідку,полазити невідомо де."Так я і зробила.Розвернувшись,вийшла з під'їзду і скачучи через калюжі,направилася до головної дороги у місто.

*****

Йшла не поспішаючи і роздивляючись усе навкруги.Людей вже стала зустрічати частіше.Але ці погляди....як вони мені не подобались...особливо оці пусті погляди...Проймали аж до глибини душі,аж мурашки по спині...Та чого ж так на мене дивитись?!У мене шо,роги,чи,може,крила повиростали?!Йдеш,ніби,на розстріл - всі на тебе дивляться,а ти почуваєш себе такою маленькою і безпомічною...
Я прискорила крок.Нарешті готель.Я,можна сказати,прямо таки забігла до нього,і потрапила у невелику залу,по праву сторону якої було кафе,стояло кілька столиків,стійка,за якою був бармен і колотив у руках якихось дві посудини.Навпроти входу стояв стіл.За столом сидів хлопець,вірніше,із-за масивності столу,стирчала лише його голова,років 20-23 у костюмі,при краватці,і здивовано дивився на мене.Загалом всі,і ті,хто сидів за столиками,і ті,хто спускався зі сходів по ліву сторону від столу записів,звернули на мене увагу:якась перелякана влетіла до будови,голосно грюкнувши дверима.
Обвівши усю залу поглядом,я поправила плаща і,як ні в чому не бувало,попрямувала до столу.На жаль односпальних номерів не було,тому я погодилася на двоспальний.
- Ось,будь-ласка.Тримайте. - хлопець простягнув мені ключа,широко усміхаючись штучною посмішкою на всі 33 зуби(вибачте,32).
У відповідь я теж чемно подякувала і,повернувшись наліво,попрямувала на третій поверх,де знаходився мій 48 номер.
Кімната була гарна і затишна,ніби у мене вдома.Стіни були обклеєні блідо-зеленими шпалерами у якусь квіточку.Їх прикрашали невеличкі картини природи.
Навпроти дверей красувалося величезне вікно,трохи зашторене.
У кутку біля вікна стояло широке ліжко з багатьма подушками і блакитним покривалом."Скоріше б туди заритися..."З другого боку дизайнери(чи хто там цим займається)розмістили телевізор.Невеликий,але і не малий.Не повилазить.
Перше,що я зробила - це,кинувши рюкзака на підлогу покриту м'яким(теж якимось зеленкуватим)килимом,роздяглася і побігла у невелику ванну кімнату,двері якої знаходилися майже біля вхідних,приймати душ.Стоїш,а тепла вода омиває твоє тіло...Приємно...Годинами могла б так стояти.
Покайфувавши так з півгодини,вийшла все ж таки звідти,замотавшись у рушник(обслуговуючі номерів постаралися,і принесли усе необхідне) і попленталася до ліжка,яке так і заманювало.Не буду нічого на себе одягати,всеодно сама тут,ляжу голою.Так прикольніше.І кинувши рушника на стілець,стоявший біля ліжка,удрюпалася під ковдру.Пред тим як заснути,подивилася у вікно.Були сутінки.Інколи,десь далеко,чувся гуркіт грому,а через вікно вривався вітер,приносячи запах грози.Подивилася на годинник - 17:29.Дивно,така година,а так темно.Та мені вже було байдуже.Я просто хотіла спати.
Та солодко відпочити все ж не вдалося.Мені наснився сон,досить таки дурнуватого змісту.Якісь уривки,ніби я біжу по місту,до якого приїхала,тікаю від когось,образи розмиті,насуваються на мене.Потім,ні з того,ні з сього опинилася на кладовищі,на вигляд,років з 200 якому.Ці образи,чи тіні,чи люди,переслідували мене.Мозок охопила паніка,я тікаю між могил,ненароком падаю у розриту яму....і....і як буває у фільмах,я просинаюся.
Дивлюсь на стелю.Відбивається світло ліхтаря з вулиці.
На годинник.22:48.Наспалася.
У вікно.Шумить дощ.Зрідка проїде яка машина розбризкуючи воду з калюж.
Встаю.Підходжу до вікна і(як смішно) обережно виглядаю з нього.Дощ,мабуть,йде вже досить довгий час і зупинятися не збирається.На тротуарі під готелем стояла якась людина.Здається,дивилася у моє вікно.
[Ідіотка,чого стоїш перед вікном у всій своїй красі?Здуріла?]
Знову порожній погляд.Я швидко відійшла від вікна."Що ж тут таке відбувається?"Спати вже зовсім не хотілося.Навряд я зможу вже сьогодні заснути.
Треба піти прогулятися і відійти від жахливого сну.Швидко одягаюся.Думки про сновидіння і чоловіка під вікном не виходять з голови.Та й саме місто чомусь не викликає довіри."Чому я сюди приїхала?"Я й досі не можу зрозуміти,що привело мене у це місто.
Заспокоїтися теж не можу.
Біля телевізору стояв акуратний бар.Схопивши першу пляшку,яка потрапила під руку(світло я не вмикала,може боялася,може не хотіла привертати до себе зайву увагу,може...та я й сама не знаю,що ще "може")відкрутила кришечку і налила у бокал.Випивши за один раз половину(червоне вино.смачно),поставила все на місце,одягла черевики,плаща,рюкзак на плечі і швидко вийшла з номеру.

*****

3:27.Клацаю кнопки пульту від телевізора.
Суцільний маразм.І в телевізорі і в голові.
Суцільний страх.Тільки в голові.
Може краще зібрати всі свої манатки і звалити звідси подалі від гріха?Ні,тільки не зараз,тільки не вночі.
Я піднялася і зашторила повністю вікно,не наважуючись визирнути на вулицю ще раз.Пляшка з-під вина давно валялася пустою на підлозі біля ліжка.Я ходила з кутка у куток,лягала на ліжко,знову вставала і ходила,йшла у ванну і крутилася перед дзеркалом,сідала на ліжко і дивилася якісь тупі передачі.Лише зараз я усвідомила те,що я одна-однісінька і як мені важко.Якби я була там з кимось,хоча б з однією людиною,то було б не так страшно.Моя система була перевантажена,мозок працював у автономному режимі,і нарешті,близько 7 години ранку я відключилася і забулася тяжким сном.
Прокинулася я майже по обіді.Продерши очі,потеліпалася у ванну під душ.Остаточно повернувшись зі світу снів я вирішила щось з'їсти,бо останній раз їла ще приблизно до 14 години учорашнього дня.В кафе,яке знаходилося у холі,я вважала,не можна було нормально посніда....ні,вже пообідати,тому я пішла у магазинчик,що був навпроти готелю.Дорога не далека,але я намагалася дивитися тільки собі під ноги,щоб знову не зустрітися поглядами з тою пустотою очей.
Нагребла два хот-доги,якийсь лимонад з матюкливою назвою(тяжко вимовити),чіпси,цукерки і тому подібну їжу.
[їжею це важко назвати.це так,до побачення,печінко!]
Йти назад у готель чомусь не хотілося і я рушила у пошуках лавки,щоб посидіти і пожувати на природі,свіжому повітрі.
Прогулюючись вулицею,я помітила якусь дівчину,що сиділа на брівці.На ній була шкіряна куртка,чорні джинси,заправлені у масивні черевики зі сталевими носаками на 20 дірок.Завжди хотіла мати на 20 дірок,бо мала лише на 15.Темне,трохи нижче плечей,волосся було зав'язане у хвостик.Дівчина ковиряла долоню булавкою.Не знаю чого,але чимось вона мене зацікавила.Я вирішила підійти до неї.
- Привіт.
Дівчина повільно підняла голову і подивилася на мене втомленим поглядом світло-сірих очей.
- Привіт... - вона знову опустила голову і продовжила ковиряння.
Якось розмова не в'яжеться.Я плюнула на те,що вчора йшов дощ і скрізь було брудно,і всілася поряд.Вона трохи ще поковирялася,а потім спитала:
- Ти нова тут?
"Хм...як вона може знати це?"
- Так,вчора приїхала сюди.
- Я так і зрозуміла.У цьому місті не так вже і багато таких як я.А ти - дурна. - і вона подивилася на будинок по іншу сторону дороги.
"Ну ніфіга собі!Оце так початок розмови!?"
- Чому це? - спитала я.
- Не треба було тобі їхати сюди.Ти зробила найбільшу помилку у своєму житті. - дівчина все продовжувала дивитися на будинок.
- Я нічого не розумію.Ти вже друга людина,яка мені це говорить,а пояснення я так і не почула.
- Ну як тобі пояснити... - вона опустила очі і стала роздивлятися свої черевики, - ти не повіриш почутому.
Я сиділа і дивилася на неї.Вона мовчала,ніби не помічаючи мене.Я відвела погляд і відразу зблідла і заціпеніла.Серед людей,які ходили по вулиці,я побачила ті кляті порожні очі.Повернувшись до дівчини я тільки щось промугикала,і хотіла було тікати,але(дурний інтерес) набралася хоробрості щоб залишитися з нею.Вона подивилася на мене трохи здивовано.Я кивнула головою у сторону тої дивної людини і спитала:
- Слухай,а що з тою людиною?
- Якою? - спитала вона,не побачивши тої крізь натовп людей,які йшли.
- Ну оно. - і я ткнула пальцем.Хотілося скоріше забратися звідси геть.
Очі дівчини збільшилися рази,мабуть,в три,якщо не більше.
- Ти бачиш їх??
Тепер я дивилася на неї великими очима.
- Щось я тебе не зрозуміла.Ну,так.Бачу.Мені ще не повилазило.А що?
- Я..ну...яка ж я рада,що тебе зустріла!Господи,дякую тобі!
Здавалося,щастю її не було меж.А тим часом відстань між нами і тою людиною скорочувалася.Я почала нервувати.
- Та не хвилюйся.Вони тебе не чіпатимуть.Вдень. - дівчина посміхнулася,обійнявши мене за плечі.
"ти це чув,голос?У мене що,дах рве??!"
[В тебе давно вже його зірвало.]
Я дивилася на неї,як на хвору.
- Що ж.Це вже міняє діло.Зара я тобі усе розповім.
- До речі,як тебе звати? - перебила я її.
- Інеска. - просто відповіла вона.
- Емма. - назвала своє я. - А що це за ім'я таке?Як звучить воно повністю?
- Просто Інеса.Або Інеска.І все.
- Добре.Все зрозуміла.Мовчу і не перебиваю.
- Я навіть не знаю як почати...Коротше,я буду розповідати,як воно є насправді,а ти можеш вважати мене хворою на всю голову.Мені,в принципі,всеодно що ти про мене подумаєш.Фух... - вона важко зітхнула,потім набрала повні легені повітря,і на одному видиху кинула фразу - Ми з тобою бачимо душі померлих людей. - і замовчала.
Мовчанка тривалістю в 5 хвилин.
Я теж не могла нічого сказати і дивилася на комашку,яка повзла по асфальту.Потім різко повернулася і з острахом провела поглядом "мертву душу",яка вже порівнялася з нами,пильно дивлячись на нас.У мене аж скрутило в животі.
"Як це так?Що це все значить?"
[Сказитися можна!]
- Так,я знаю,тобі важко в це повірити,але воно так і є.Я розумію,що це виходить даааалеко за рамки розуміння і сприйняття,але,повторюю,воно так і є.
- А.....цей...ну, - я не знала,що сказати,спитати,відповісти.Я була розгублена. - це,виходить,не всі так можуть бачити мертвих?
- Не мертвих,а їх душі.Це ж не труп ходить по вулиці,а душа померлого. - виправила вона мене. - Так,не всі люди їх бачать.
"Вона так легко і просто це говорить,наче про звичайну людину."
- Розумієш,таких людей меншість,тому основна маса жителів їх вважає психічно неврівноваженими.Я не знаю,що відбувається,коли безпосередньо контактуєш з цією душею,але у більшості людей виникає паніка,вони не можуть контролювати свої почуття і у них відбувається порушення свідомості,ну і,можна сказати,розривається суб'єктивний зв'язок людини із зовнішнім світом та з собою.
Так,деякі і справді з'їжджають з глузду,а деякі,ну,внутрішньо,духовно та інтелектуально сильніші,витримують це,хоча і в них часом бувають глюки,але не в такій тяжкій формі.
Так от,я трохи відійшла від теми.Коли з'являються люди,які починають говорити про дивних осіб,що морально давлять на них,і з ними(Людьми)відбувається щось незрозуміле,ніби вони втрачають своє "Я",що ці порожні погляди їх пригнічують(Пам'ятаєш,я казала,що не всі бачать ці душі),то звичайно більшість їх будуть вважати божевільними.Які ще погляди?Яке "Я" і тому подібне?От і загрібають потім у псих-лікарні таких...
Я розповідала не один раз своїм батькам про ці душі,але спочатку вони казали,що менше треба слухати своїх друзів,та коли такі розмови стали відбуватися частіше,то батьків це стубувало.Останньою краплею був учорашній день.Я зрозуміла,що скоро зламаюся.Ці погляди стали невитримними.Я благала батьків,щоб вони мене зрозуміли,і хоч якось допомогли,а ті у відповідь лише мовчки кивали головами.Вихід із цієї проблеми вже давно був обговорений.Між ними.Завтра мене відвезуть у дурку.Це було для мене жахливим ударом.Тоді я вночі зібрала найнеобхідніші речі і втікла з дому.Я не хочу більше туди повертатися... - вона наче вся осунулася,низько опустивши голову. - В мене не було вибору.Мені нема куди йти далі,але й назад я не піду теж. - Інеска відвернулася в інший бік.Мабуть не хотіла,щоб я бачила її сльози.
Я ніколи не розуміла,чому люди ховають свої сльози,чому їм стає так соромно,коли їх хтось побачить як вони плачуть.Це ж природньо.Що в цьому такого?
- Тримай. - я простягнула їй вже холодний хот-дог.
- Дякую. - вона взяла і непоспішаючи почала їсти.
- Так а чому ці люди,які бачать душі,не поїдуть з міста? - спитала я коли дожувала свій хот-дог.
- Хи...ось ми і підібралися до найцікавішої частини нашої правдивої історії.. - вона гірко посміхнулася, - з цього міста немає виходу.
- ШО???!!!!
- Я чекала на таку реакцію.Так,у це місто є вхід,але немає виходу.Ось чому я й сказала,що ти дурна.ти не повернешся вже додому.Ти приречена.
- Я не розумію... - я й справді нічого не розуміла.
- Ти,мабуть,теж вважаєш,що мені потрібно у дурку,але я можу довести,що ти не вийдеш з цього міста. - вона теж вже доїла свій хот-дог.
Ми випили пляшку лимонаду,забили рота цукерками і Інеска з напханим ротом промовила:
- Ходімо.Я тобі покагу,якхо ти мені не вірих.
Як же ж мені було моторошно.Я встала з брівки і попленталася вслід за Інесою.

*****

- Куди ми йдемо? - спитала я.
- До передмістя.
Ми йшли і мовчали.Я переварювала усе почуте.Мені зовсім не хотілося побачити,що буде там.Інеска,на відміну від мене,була спокійною як удав.Я ж - наче наштиркана голками.
- А чого вони тільки вночі можуть нашкодити?
- Я не знаю.Моя знайома каже,що це прокляття,і воно набирає силу лише з настанням сутінок.Ну ти ж знаєш,прямо як у дитячих казках або фільмах жахів.З настанням ночі уся нежить оживаааає...... - останнє речення вона сказала замогильним голосом,копіюючи ті голоси,якими перекладають фільми,намагаючись налякати глядачів.
- Прокляття?Ну не можу я в усе це повірити!Ну як так може бути?Це все так нереально звучить!
- Авжеж,тобі все тут буде здаватися нереальним і незрозумілим,бо ти приїхала зі звичайного міста,без усяких приколів,де усе - суцільна рутина.Ти не можеш в усе це повірити,бо з дитинства нас фарширували тим,що такого не існує.Але ж насправді воно є.
Люди не вірять у те,чого не бачать.Може от такі,як ми з тобою,і пишуть книжки,знімають фільми про прибульців,мерців,вампірів і тому подібне,про те,чого не можуть бачити інші люди.І це одиниці,які пробиваються до вершини,стають відомими,від них фанатіють,і їх вважають справжніми геніями,митцями,класними чуваками,просто супер-людьми.Тоді все,що вони "придумують" сприймають,як якусь розвагу,як декілька годин,коли можна полупати телевізора і побоятися.І кажуть,що це прикольно.А коли якась звичайна людина буде говорити про те,що щось незвичне бачила.то її вважають оточуючі прибацаною,божевільною,яка не в дружбі зі своєю головою,і "що ти таке мелеш", "менше тре дивитись таких фільмів,бо клепку може зірвати" і все в такому стилі.Розумієш?
Я тільки мовчки йшла і кивала головою.Я починала їй вірити.Хто його знає,може воно так.
- А як друзі на це відреагували?Ну,на твою здатність бачити душі?
- В мене немає друзів... - Інеса йшла і дивилася собі під ноги.
- Мені якось незручно питати... - я знизала плечима.
- Та питай,усе гаразд.
- А чого немає друзів? - я чомусь,навіть,боязко трохи це спитала.
- Я навіть і не знаю.Якось завжди сама.З дитинства.
- А скільки тобі зара?
- 17.Хоча мені завжди давали 20.не знаю чому.Мабуть це все із-за цьго дару....ні,не дару,а прокляття.Якби ж ти знала,як мені важко.Це все так тисне на психіку.Іноді мені і справді здається,що я божеволію.Часом мені хочеться самій приповзти до дверей дурки і благати лікарів,щоб вони мене закрили у палаті і лікували.
Я не хотіла більше питати її щось і вирішила,що краще вчасно припинити розмову.Після вчорашнього дощу сьогодні по всьому місту розлігся густий туман.Створювалася зловіща атмосфера,доповнювали яку душі.Інеса помітила мою знервованість.
- Спробуй не помічати їх.
- Класно ти кажеш!Нє,ну ти і видала!Не помічай!Тут може у будь-яку хвилину зірвати дах,а ти - не помічай!
- Так,це важко,та якщо ти зможеш так робити,то... - вона подивилась на мене,не договоривши.
- То що?
- То не так швидко з'їдеш з глузду. - вона посміхнулася.
- Жах!
- Я теж так думаю.
Ще деякий час ніхто з нас не порушував мовчанку.Кожен йшов і думав про своє.А взагалі то про спільне.
Ось вже і закінчилися будинки і ми вийшли на невеликий пустир,який тонув у тумані.
- Ну?І що? - спитала я.
- Пішли. - вона позвала мене рукою і пішла через пустир,де самотньо росло якесь дерево.
- Щось мені не хочеться йти... - я дивилася на неї не довіряючи.
- Та пішли. - вона зупинилася і стала чекати покия підійду.
Я важко зітхнула.Десь далеко затаїлася тривога.
- Слухай,мені моторошно.Що там?Просто скажи.
- Ти боїшся? - спитала Інеска.
- А яка б була твоя реакція,коли ти стоїш на порозі невідомого? - у мене почало поколювати в серці.
- Досить морозитися.Рано чи пізно тобі все одно потрібно дізнатися.Пішли. - по обличчі дівчини було видно,що все це відверто почало її дратувати.
Ми йшли через це невеличке поле,огорнуті туманом.Маленька тривога,яка десь забилася у куточку душі почала потихеньку збільшуватися і перетворюватися у справжню велику ТРИВОГУ,яка була вже на межі з ОСТРАХОМ.Серце почало швидше битися і боліти.
- Мені недобре.... - я зупинилася і почала важко дихати,наче пробігла крос.
- Давай,ще трохи пройти,я теж себе не дуже почуваю. - вона йшла все далі і далі.Я почала відставати.
Мені здавалося,що ми пройшли вже досить довгий шлях,та коли я повернулася,то побачила ледь помітне самотнє дерево.Голосно видихнувши,зробила спробу наздогнати Інесу,яка,на мій погляд,почувалась не так погано.Та спроби були марні.Я тільки схопилася за серце і непоспішаючи пішла.
Йшли,час нестерпно тягнувся.У мене почало темніти у очах.Десь далеко почувся голос Інески:
- Осьо!Ми прийшли!
Я підійшла,ледве дихаючи.
- Ти бліда,як смерть... - сказала вона.
Ми підійшли до паркану з колючого дроту,місцями колючий дріт змінювався на бетонні плити.
- Що це все? - я говорила задихаючись.
- А тепер слухай,тільки спокійно,не нервуй... - було видно,що їй теж важко говорити. - Такі як ми,не можемо вийти за межі міста,за цей паркан.Якщо така людина виїде з міста,то у неї відбудеться розрив серця.Ми занадто близько підійшли до цієї межі,тому така різка зміна стану здоров'я.От побачиш,як тільки ми будемо віддалятися від цієї межі,тобі стане значно краще.
- Треба звідси якось вибиратися.... - моє серце наче різали ножем.
- Ти можеш виїхати з міста лише вперед ногами.Багато людей намагалися вирватися,та марно.Всі помирали ледве переступивши арку при виїзді з міста.
З мене вирвався дикий крик і я зі всієї сили почала лупити черевиками і руками по бетонній плиті.Серце билося з шаленою швидкістю,кожний його удар болісно розносився по всьому тілі.
- Навіть якщо ти будеш битися головою,то від цього нічого не зміниться.
- Ти так холоднокровно до цього відносишся!Невже тобі наплювати на те,що з тобою буде?! - я кричала зриваючи голос.
- Я просто з цим змирилася,немає сенсу впиратися і боротися.Нічого не змінити.
Я впала на коліна і уставилася в туман,в нікуди.Я відчувала,що не витримаю.Серце здавало.
- Звідки тобі це все відомо?
- Мені це розповіла одна знайома.Вона така ж як і ми,тільки знає набагато більше.Може розповісти.Пішли.Триматися подалі від таких місць треба.
Вона подала мені руку і допогла піднятися.
- Давай більше не будемо сюди приходити? - попросила я,коли ми йшли назад полем.
- Поживемо - побачимо. - коротко відповіла вона,дивлячись кудись своїм задумливим поглядом.

- Ой!Інеска!Сонце моє!Не чекала!Тобто я завжди рада і чекаю на тебе...Коротше кажучи,не звертай уваги на те,що я тут мелю,а проходь.О!Ти не сама!А що це за миле створіння з тобою?Невже ти врешті-решт знайшла собі подругу?Проходьте,проходьте...
Такого потоку питань я не чекала і тому це мене трохи спантеличило.Інеска обійнялася з жінкою?..дівчиною?...Якщо подивитися на обличчя,то виглядала вона на років 30-35,але живі очі і манера розмовляти не давали більше 25.Не встигла я сказати “Добрий день”,як вона здавила мене у обіймах.
- Інеска,проведи дівчину до вітальні,а я приготую чай.Чи каву?Хто що буде?
- Зроби нам обом каву. – і Інеса пішла до вітальні,розвалилася у широкому кріслі,як у себе вдома.
Я вмостилася у кріслі навпроти.Мій погляд відразу привернула величезна картина,на якій бурхливі хвилі розбивалися о прибережні скелі.Стоючи навпроти неї здавалося,ніби ти знаходишся на одній із цих скель і морські бризки летять прямо тобі у лице,а вітер обдуває тебе,що,наче,ти зливаєшся зі всією природою.Я вже уявила,як було б класно бути зараз там,вдихати на повні легені морське повітря...
- Земля,Земля,прийом!Ау! – Інеска махала рукою перед моїм носом,поряд стояла...я й досі не знаю,як її звати!
- Ліана,познайомся,це Емма.Емма – це Ліана. – я закивала головою і посміхнулася трохи спантеличено.
- Мені приємно познайомитись!Ну давай,розповідай.Про себе,звідки,куди,як,навіщо? – вона закидувала і закидувала мене питаннями.
Я не знала,що казати,на яке питання спочатку відповісти,тому виглядала досить дурнувато,особливо це видно було видно по моєму виразу обличчя.
- Щось твоя подруга не дуже говірка.
- Ну,Ліано,не всі ж таке “трєпло” як ти. – Інеса засміялася. – Ну,добре.Посміялися і досить.Перейдемо до серйозного.Вона бачить душі.
Широка посмішка відразу зникла з обличчя Ліани.
- Ми тільки що були біля межі.
- Ти що,з глузду з’їхала?!Вона ще не звикла!Навіщо ти її туди потягнула,мать твою?!Так,Еммо,а ну швидко постав чашку.Зараз я зроблю тобі чаю.Інеса,як ти могла?!Це ж скажене навантаження на серце!А ти ще “зроби нам каву”!Щоб вона тут загнулася?!
Інеса опустила голову,а я дивилася на них широко відкритими і здивованими очима.Вирішила не встрягати у цю розмову,точніше монолог Ліани,щоб і самій не потрапити під роздачі.Ще щось кричавши на Інесу,Ліана пішла на кухню.
Декілька хвилин ми просто сиділи і мовчали.
- Вибач....пробач мене....я не знала....я дійсно не знала..... – Інеса дивилася на свою чашку з кавою.
- Не вибачайся.Усе гаразд.Все ж зі мною добре.Нічого не трапилося. – я почала її заспокоювати.
- Ти і справді могла померти....а я....зі своєю дурістю.... – вона не піднімала очей.
- Я жива і значить проблем ніяких нема.А....вона тобі не родичка? – спитала я.Інеска захитала головою. – А скільки їй років?
- 24 мені. – Ліана поставила чашку із чаєм переді мною. – Знаю я наперед усі питання.Відразу відповім.Виглядаю я старшою,тому що ця здатність дуууууже впливає на організм людини.Ну це я тобі так,по-простому,пояснила,по-примітивному.Взагалі це складний процес,в результаті якого під враженнями побаченого йде психічне навантаження на певну частину мозку....мммм....можливо й на основі відчуття,сприйняття і уявлення.Хоча тут підводить сприйняття,так як це цілісний образ предмету,пізнання чогось за допомогою органів чуття,безпосередньо зіткаючись з чимось.Мозок не здатен зрозуміти те,чого ти не можеш відчути,сприйняти.Тому і дає збій.Тому і їдуть з глузду.А після того,як побачиш якусь душу,то і уява вступає у дію.Уява,як ми знаємо, - це здатність образно створювати або відтворювати кого-небудь або що-небудь у думках,свідомості.А в когось нездорова уява,придумують багато лишнього,накручують себе і в підсумках маємо новоспеченого психа,у якого поїхав дах,що ближчим часом повертатись не збирається.Коротше кажучи,треба менше звертати на цю всю фігню уваги і тоді процес перетворювання у психічно неврівноваженого буде не таким швидким. – Ліана сіла на підлогу і зложила руки на грудях.
- Усе так просто. – коротко відповіла Інеса.
- Усе так тупо. – вирвалося у мене.
- Тупо – не тупо,але воно так і є.І нікуди від цього не сховаєшся.Ми у клітці,втеча з якої закінчується смертю. – з цими словами Ліана знову встала. – О!Нарешті я почула твій голос. – і вона вийшла з вітальні.
Знову мовчання і напружена атмосфера.Питання одне за одним народжувалися у голові,та промовити хоч слово вголос ніхто з нас не наважувався.
Тишу порушила музика,яка раптом заволала із сусідньої кімнати.Щось знайоме...різноманітні спогади...Darkseed…Rain of revival…так...дощ відродження....хоч і не дуже важка музика,та стільки всього пов’язано з нею...ех...стільки всього навіює...
- Значить так.Зараз збираємось і йдемо до мого знайомого,бо я вам нічого путнього не зможу розповісти.По дорозі до нього зайдемо у магазин і купимо пива,бо без пива до себе не пустить. – і Ліана почала бігати з кімнати у кімнату в пошуках одежі і косметики.
[Хи...тобі нікого вона не нагадує?Збирати свої речі по усій квартирі?ги...]
- Я готова. – вона стояла перед нами у драних джинсах,дірки яких були зціплені булавками,темній кофті,поверх якої була одягнена косуха.
- Господи,Ліано,тобі ж вже 24.....потрібно виростати з такого прикиду.... – Інеса захитала головою.

******

- Ми з ним познайомились у клубі.Він грає у одній групі на ритм-гітарі.Вони виступали там,ну і після їхнього виступу моя подруга запропонувала з ними побухати,бо вона зустрічалась з бас-гітаристом.Я погодилась.Ну і коли всі вони ужралися,а потім ще й обкурилися,то він мені повідав,що бачить ці душі.А я тоді нікому не розповідала про свій дар.Взагалі-то,я ще тоді зовсім нічого про це не знала,що це дар і тому подібне.Тоді я вважала себе і справді хворою на всю голову.Але я мовчала.Нікому ні слова.А йому я розказала все.Бо він був такий самий як я.