Ніхто не бачив, як ламалась воля
В пустій кімнаті, під дощем із сліз.
Було там тихо, як у чреві моря,
Під товщею води не чути бриз. Підлога червоніла від утоми,
І дзеркало зображувало біль,
А за вікном - крестів похмурих крони
І крук за замахом осінніх крил.
І ніби все стягнулося навколо,
Страшенний крик - але німі вуста,
І руки опустилися додолу,
Не дописав прощального листа...
...А потім за уламками збирати
Ілюзію, що стала як життя.
І кожну ніч - останню смерть долати,
Спостерігаючи красу буття...
