Як ми.
Він розумів мене.Хоча він і буває інколи гівнюком і матюкається забагато,та покластися на нього можна.Дуже розумний,багато чого знає,може розповісти,але часто його заносить не в той степ і він меле невідомо що,буває зовсім не по темі.Тому,якщо таке трапиться,а таке трапляється не рідко,то не дивуйтесь.Мовчки кивайте головами і робіть серйозний вираз обличчя,наче ви з ним повністю погоджуєтесь і вам все зрозуміло.
А взагалі він нормальний,єдина людина,якій я могла поплакатись у жилетку,коли мені було погано,і він зміг мене морально підтримати.О,от ми і прийшли до його будинку.
Ліана підійшла до під’їзду і натиснула комбінацію з цифр на кодовому замку дверей.
Ми всі піднялися на четвертий поверх і Ліана почала дзвонити в дерев’яні двері.
Результату ніякого.
Ніхто не відчиняв.
Вона подзвонила ще декілька разів.
Тиша по іншу сторону дверей.
- Може нікого немає вдома? – спитала я.
- Та він по-любому вдома.Вилазить на вулицю тільки з настанням сутінок.
- Прямо як вампір.Ги... – посміхнулась Інеска.
- Мод, відчиняй!Це Ліана!Блін,я знаю,що ти там! – дівчина стукала кулаками у двері.
Через декілька хвилин почулася якась метушня,потім звук якогось падаючого предмета,тихі матюки,найлагіднішими з яких були:”Мать вашу...хто зранку приперся до нещасної людини?...!!!!!!!!*!!!!!???!?!***???!!!(вирізано цензурою)Шо вам треба,придурки?....Нема чим зайнятися,як оце довбати мене....” і тому подібне.
Нарешті двері відчинилися і звідти визирнуло закумарене обличчя,яке прикривало скуйовджене довге світле волосся,нижче плечей.
- Фу....ох і перегарище від тебе...Господи....який жах.Що,знову бухали,алкаші? – спитала Ліана,відвертаючись від хлопця.
- Аааа....це ти...чого це тебе принесло у таку рань? – він протер кулаками очі.
- Яка рань?Уже майже чертверта дня!
- Та я загубився у просторі і часі...я не пам’ятаю що було вчора і як я доплив до хати...
- Ну може ти якось впустиш до себе?Бо я тут не одна.
- Не поняв?А хто ще?Я що,комусь щось вчора зробив і сьогодні прийшли по мою душу? – останнє питання він сказав пошепки.Було видно,що він перелякався.
- Чого це ти так? – Ліана підозріло подивилася на Мода. – Що,натворив вже щось?
- Та я ж кажу....бля....черепуха розколюється...Я кажу,я абсолютно нічого не пам’ятаю,що було вчора...Може щось і втнув...Та пофіг...Заходь,тобто заходьте...хто там ще з тобою... – він почухав потилицю,потім зад і,впустивши нас до квартири,потеліпався у кімнату.
Ми всі мовчки пішли за ним.
Кімната була прикольною.Вибачаюсь.Кімната БУЛА Б прикольною,якби не було бардаку.Одежа валялася скрізь,на стінах розвішані плакати з різними групами.Комп’ютерний стіл – це взагалі було звалище хламу.Навколо компу – гори пожмаканого паперу,зошити,диски,на підлозі,біля столу,валялися пляшки з-під пива.Також мою увагу привернули полиці з книжками і різні надписи,що були хаотично розклеєні поміж плакатів.Найцікавішими з них,як на мене,були: “Конец света – это всего лишь начало тьмы”,”Одиночество и Любовь – две вещи,из-за которых мы идем в АД”,”Думка помирає ОСТАННЬОЮ...” і “Смысл жизни в том,что ты рожден,чтобы умереть.”
У кутку кімнати валялася,так,саме валялася,гітара.Поряд розкидані струни.Ну і доповнював усю цю картину сам Мод,який встиг розвалитися на ліжку.Хммм....а хоча....якщо подивитися з іншого боку....не так вже і погано виглядає кімната....
- Що привело у мою скромну оселю аж,скільки там вас,ага,аж трьох гарих дівчат? – він подивився задумливо у стелю.
- Слухай,не треба тут випендрьожу.Ми з серйозною справою.Ці дві гарні дівчини теж бачать душі. – Ліана зневажливо подивилась на нього. – Хоча зараз щось йому казати марно. – це вже вона сказала нам і похитала головою.
- Та ну?Це добре.Наші лави поповнюються...Так а я тут до чого?Ти що тепер будеш вести до мене кожного,хто буде бачити ці кляті душі,від яких мені вже ригати хочеться?!
[І справді гівнюк...]
- Жах...оце пофігіст.Ну чого ти таке виросло?Просто я хочу,щоб ти всім нам розповів як,чого і звідки це все взялося.Бажано було б дізнатися як усього цього здихатися.Ти казав,що розповіси,коли назбирається хоч якась кількість людей,щоб ти розповів один раз і не повторював по сто разів.А ще ти казав,що розповіси,коли настане час.Я вважаю,що цей час настав.Нас вже четверо,всі бачать душі,можна розповідати. – Ліана сіла на ліжко поряд з Модом.
Ми з Інесою вмостилися на підлозі.
- Ага.Фантастична четвірка,мать вашу.Ніхто з вас тут літати не вміє?Злітав би хтось у магазин і купив пляшку пива,бо вмру...Бідну,нещасну людину мучити....я не можу....я таблетки пити буду....навіщо ж мені така...
- Може досить нити?Пиво отримаєш після розповіді.
- Ех...добре... – він потягнувся за своєю гітарою. – Итак.Усаживайтесь,укладывайтесь в обнимку с чем-то(бринь – це він провів пальцями по струнах) или кем-то (бринь),ибо корни сказания этого (знову бринь) уходят глубоко в…
- А по-нормальному не можна?Це вже стає не смішно. – здається Ліана почала дратуватися.
- Та я створюю певну атмосферу,налаштовую вас на сприймання моєї розповіді.
Дівчина подивилася на нього грізно з-під лоба.
- От бачите,не дає,навіть,розповісти гарно.А я ж для вас,дівчат, стараюся. – він підморгнув мені.
Я опустила очі і трохи посміхнулася,потім подивилася на Інесу.Погляд тієї був спрямований на Мода.Хм...якийсь цей погляд незвичайний...не просто погляд...не такий...
Ліана все так само дивилася на нього.
- Ну добре,добре. – Мод відклав гітару. – Які ми серйозні.
Він встав з ліжка і підійшов до компа.
- Не хочете слухати мою мелодійну музику,то будете здригатися від душероздираючих воплів. – з цими словами хлопець врубив музику зі сталевими завиваннями бас-гітари і хриплими голосами чоловіків.
- Господи…ну дитина…по-іншому не назвеш. – Ліана закрила лице руками.
- Так.Треба налаштуватися. – Мод сів у позу “лотоса” і закрив очі.
- ДОСИТЬ!!Дістав уже!Не тягни кота за яйця! – Ліана зірвалася.
- Твою…все.Починаю.- він голосно видихнув. – Взагалі вся ця байда тягнеться з давніх-давен.На це місто накладене прокляття,точніше одну сім’ю декілька століть тому прокляли.Сім’ю і нащадків,які хоч якимось чином будуть пов’язані з нею.Хай це й троюрідна бабка двоюрідної племінниці твого п’ятиюрідного брата по сьомому коліну,та якщо буде якийсь далекий зв’язок,то і вона буде проклята.Бабка може,навіть,і не знати цих людей.
Мені самому достеменно невідомо про це все,та я можу сказати,що нащадки тої сім’ї не будуть знати спокою ні вдень,ні вночі.Їх будуть переслідувати душі померлих.І виходу з цього всього лайна просто немає.От вам і хепі енд.
У кімнаті повисла напружена мовчанка.
- Виходить,ми з вами того....родичі? – тихо спитала Інеса.
- Далекі-далекі родичі.- говорив далі Мод. – Майже чужі люди.Між нами майже розірвалася тоненька ниточка родинних зв’язків,але ж всеодно вона є.І ще нас пов’язує одне лихо,здихатися якого неможливо.Вихід – тільки смерть.Природня або навмисна.
- Це все так схоже на казку. – з відразою сказала я. – Зла тьотя чи злий дядя розгнівалися і наслали закляття-прокляття,покрутивши перед носом чарівною паличкою.
- Дитино,ти декілька годин тому мало копита не відкинула у тої межі,а тобі – казка?! – гримнула на мене Ліана.
- Гм...з точки зору банальної ерудиції неможливо заперечувати тенденції парадоксальних ілюзій,так як кожний неадекватний індивідуум має свою точку зору... – задумливо промовив Мод,подивившись у вікно.
Ми всі тупо подивились на нього.
- Шо таке?Шось незрозуміло було сказано? – ми все дивилися на нього.- Ну кожен думає по-своєму.От Емма вважає,що це все фігня і маразм,то я й не збираюся з нею сперечатися,бо це її власна думка.
- Але вона мало не пом...
- Ну то це її проблеми.Значить вона ще не догняє,наскільки ця вся “фігня” серйозна. – перебив Ліану Мод.
- Я все доганяю!Просто це все звучить досить незвично!! – Мене це трохи обурило.Що це виходить,мене вважають тупою?!
- Ги...а я казала,що тобі тут усе буде здаватися незвичним,не таким...- посміхнулась Інеса. – Відчуваю,що чим далі в ліс,тим менша вірогідність,що на шашлики....
- Тобто? – я не впіймала хід її думки.
- Тобто,чим далі ми будем дізнаватися про все,то менше насолоди будемо від цього отримувати....
- Так не може далі продовжуватися! Треба щось робити! – невже в мене паніка?
- І що ти збираєшся робити?Повести нас до світлого майбутнього?Гагага! – таааак...Інеса почала насміхатися...потроху починає дратувати.
- Закрий рота! – вирвалося у мене.Але я й справді не знала,що робити.Можливо вона правильно робить,що сміється,бо поки що ніякого виходу я не бачу.
- Так,народ!Любі друзі!Не будемо самі себе накручувати,тим більше сваритися.Що маємо,те маємо.І нікуди від цього не подінешся.Все. – розборонив нас Мод. – А тепер дайте мені пиво.Я знаю,що воно у вас є.